Композитор
Астор П'яццолла і танго нуево — коротко
Ким він був, що насправді змінило танго нуево і чому цілий театр у Буенос-Айресі тепер побудований навколо його музики.
Перевірити дати та ціни ↗П'яццолла, у датах
| Рік | Що сталося |
|---|---|
| 1921 | Народився в Мар-дель-Платі, Аргентина |
| 1925 | Родина переїздить до Гринвіч-Віллідж, Нью-Йорк |
| бл. 1929 | Батько купує йому бандонеон у нью-йоркській ломбардній крамниці |
| 1954 | Вивчає композицію у Наді Буланже в Парижі |
| 1960 | Створює свій Перший квінтет — класичний склад танго нуево |
| 1965–70 | Створює Cuatro Estaciones Porteñas (Пори року в Буенос-Айресі) |
| 1992 | Помирає в Буенос-Айресі у віці 71 року |
Дитинство, проведене зовсім в іншому місці
П'яццолла народився в прибережному місті Мар-дель-Плата у 1921 році, але більшу частину дитинства провів далеко від Аргентини — його батьки переїхали до нью-йоркського Гринвіч-Віллідж, коли йому було чотири роки, а згодом оселилися в Маленькій Італії в нижньому Мангеттені. Саме в Нью-Йорку, близько 1929 року, батько побачив у ломбарді бандонеон і купив його синові; П'яццолла виріс як аргентинський хлопчик на суворих нью-йоркських вулицях, навчений давати відсіч попри кульгавість, і вдома в нього звучали батькові платівки Карлоса Гарделя та Хуліо де Каро поряд із джазом і класикою, що линули з радіо довкола.
Повернення до Буенос-Айреса: грати чуже танго
Родина повернулася до Аргентини наприкінці 1930-х, і П'яццолла розпочав кар'єру як робочий бандонеоніст в оркестрі Анібаля Тройло — одному з визначальних традиційних танго-колективів тієї доби: шанований, стабільно зайнятий, він грав аранжування, які не були його власними. Поза сценою він тихо вивчав класичну композицію з аргентинським композитором Альберто Хінастерою, здобуваючи другу, серйознішу музичну освіту, про яку його колеги по оркестру навряд чи мали причину знати.
Урок у Парижі
У 1954 році композиторська премія відправила його до Парижа навчатися у Наді Буланже — викладачки, за якою стояло ціле покоління визначних композиторів XX століття. П'яццолла спершу заграв їй свої класичні твори, а танго притримав, соромлячись їх як несерйозних поряд із симфонічним письмом. Коли вона нарешті почула кілька тактів одного з них, то зупинила його посеред фрази: ось це, сказала вона, і є П'яццолла — а не ті обережні класичні вправи, які він їй доти представляв. Невдовзі він повернувся до Буенос-Айреса й почав писати танго на власних умовах, а не ховати його за іншими формами.
Що насправді являє собою танго нуево
Танго нуево — це не новий танцювальний крок і не маркетинговий ярлик, а переосмислення П'яццоллою гармонії та форми танго: він позичав дисонанс і контрапунктичне письмо з джазу й класичної композиції та писав це для малого камерного ансамблю (фортепіано, скрипка, бандонеон, електрогітара й контрабас у його власних квінтетах), а не для повного танцювального оркестру. Роками цю музику писали так, щоб її слухати не менше, ніж під неї танцювати, і традиціоналістський Буенос-Айрес спершу сприймав її як напад на жанр, а не як його еволюцію — кажуть, П'яццолла отримував погрози через те, як далеко відвів танго від його танцювальних витоків, перш ніж ширше місто прийняло його.
Чотири пори року — по-своєму
Між 1965 і 1970 роками П'яццолла написав свої Cuatro Estaciones Porteñas — «Весна», «Літо», «Осінь» і «Зима» Буенос-Айреса — як чотири окремі п'єси, створені протягом п'яти років, а не як замовну сюїту, і лише згодом їх зібрали й почали виконувати разом як явну відповідь Вівальді. Десятиліття потому російський композитор Леонід Десятников переклав цей цикл для струнного оркестру й скрипки-соло, навмисно вплітаючи прямі цитати з оригінальних «Чотирьох пір року» Вівальді, — саме цю версію багато концертних слухачів знають найкраще. І програма театру Teatro Astor Piazzolla названа й побудована саме навколо цього циклу, а не якогось узагальненого «найкращого з».
Чому він має театр, а не просто меморіальну дошку
П'яццолла помер у Буенос-Айресі 1992 року у віці 71 року, і на той час танго нуево вже перетворилося з контроверсійного смаку меншості на одну з найбільш експортованих музичних ідей міста, яку виконували й досліджували далеко за межами Аргентини. Театр усередині визначної аркади 1915 року, де щоночі грає секстет у його власній інструментовці та репертуарі, а не узагальнений танго-співаник, є досить прямим продовженням цієї музики, а не тематичним триб'ют-актом, побудованим лише навколо його імені.